І вона боролася з вчинками - змушувала кидати цікаву гру і сісти за уроки. Прискіпливо перевіряла написане і змушувала по п'ять разів переписувати. Замикала дитину в кімнаті, поки не зробить уроки. Не пускала гуляти у двір. Відмовляла в солодкому, бо не заслужив своїм безвідповідальним ставленням до навчання.
Але чому дитині вже в першому класі не хотілося йти до школи? Його почуття невпевненості, страх перед вчителькою, сварка з хлопчаками - однокласниками, від чого він відчував себе самотнім і відкинутим в класі, - все це залишалося невидимим для неї. І її дитина залишалася з усім цим - самотній і знехтуваний ще і нею.
І коли вона вивалила на мене всі свої почуття з цього приводу - своє обурення, своє розчарування в дитині, свій відчай від власного безсилля, просто свою втому - я не могла втриматися, щоб не сказати їй:
- Скільки почуттів ви відчуваєте! І як вам подобаються ваші почуття! Як ви бачите свої почуття! Як ваш фокус уваги спрямований на ваші власні почуття! А де почуття дитини? А що ви знаєте про них? Що відчуває ваша дитина, якщо він не хоче йти до школи?
І мама - не могла відповісти. Тому що дійсно бачила одні тільки зовнішні прояви дитини, і звертала увагу тільки на свої власні почуття!
І як часто це буває з нами, батьками! Ми звертаємо увагу на свої почуття. У нас багато своїх почуттів. У нас буває багато невдоволення дитиною, обурення ним, його безсердечністю або нечутливістю. У нас є гаряче обурення тим, що дитина щось не робить, або щось робить не так. Ми відчуваємо безсилля, переживаємо розчарування чи страждаємо від «егоїзму» дітей.
Але чи так добре ми розуміємо і знаємо почуття наших дітей? Ми іноді навіть забуваємо, що їхні діти - живі. Що їм може бути боляче, що вони можуть засмучуватися чи ображатися, що вони можуть страждати, переживати, боятися, соромитися, обурюватися і ненавидіти!
Але якщо ми не розуміємо, не бачимо їх почуттів - як можемо ми їх зрозуміти? Але саме почуття дитини є одним з головних мотивів, що визначають її поведінку. Його почуття самотності змушує його робити якісь вчинки, щоб привернути до себе увагу (і як багато серед таких вчинків - поганих, дурних, поспішних!) Його почуття ненаповнені цінності та значущості - змушує здійснювати якісь витівки, за які ми потім його критикуємо. Його бажання бути коханим, прийнятим - тягне його у відносини (іноді далеко не кращі!), до людей (іноді далеко не кращих!) Його втома або просто поганий настрій, невдоволення собою - наводить його до «поганої поведінки», до того, що ми, дорослі, називаємо капризами, «мотанням нервів».
Але ми, дорослі, самі іноді так само «погано» себе ведемо, зриваємо своє роздратування на інших, вередуємо, здійснюємо нерозумні вчинки, навіть усвідомлюючи, що робимо неправильно. Ми робимо це тоді - коли нам погано всередині! Саме тоді, коли нам погано всередині, коли ми сповнені негативних почуттів, - ми і ведемо себе погано «зовні»! І наші діти, знову ж, нічим не відрізняються від нас, дорослих.
Діти погано себе ведуть тільки тоді, коли їм погано всередині! Ось чому нам, дорослим і треба відчувати не тільки свої власні почуття - але й звертати увагу, намагатися зрозуміти - що відчуває дитина! І якщо ми бачимо погану поведінку дитини - перше, що ми повинні зробити - це запитати себе - що вона зараз відчуває, якщо так себе веде!
Любити дитину - це і означає розуміти її почуття. Любити дитину це означає, побачивши її погану поведінку - зрозуміти, що їй самій зараз погано - тому вона так себе і веде. Любити дитину - це означає, зрозумівши, що їй зараз і так погано - не робити їй ще гірше своєю критикою і неприйняттям. Любити дитину - це зрозуміти її почуття і допомогти їм змінитися. І, коли зміняться її почуття - зміниться і її поведінка.
Коли ми самі робили якісь «погані» вчинки, продиктовані нашою невпевненістю або самотністю, нашою потребою в любові чи бажанням відстояти власну гідність - ми найменше потребували критики, відкиданні, покаранні. Нам в такі хвилини треба було, щоб нас хтось зрозумів, допоміг нам зрозуміти, що з нами відбувається. Нам потрібен був хтось, хто повірив би в нас, підказав нам вихід із ситуації. Потрібен був хтось, хто б нам поспівчував - в кращому сенсі цього слова, відчув би те, що відчуваємо ми, і, розуміючи нас, підтримав нас у цій ситуації.
Дитині в такі хвилини теж потрібна підтримка - наше співчуття, наше розуміння її почуттів. І розуміння її почуттів допоможе нам знайти ту правильну інтонацію в розмові з дитиною, яка допоможе разом з ним проаналізувати її вчинки, не руйнуючи при цьому її особистості критикою і відкиданням. Якщо ти розумієш, що за бійкою, в якій «відзначилася» твоя дитина стоїть образа, зачеплене самолюбство, бажання постояти за себе, або потреба показати свою перевагу, самоствердитися, то тоді замість критики: "Ти чому побився, поганий хлопчисько (погана дівчинка)! Хіба можна так поводитися!" ти скажеш:
- Я розумію, чому це відбулося. Ти образився на цього хлопчика і хотів постояти за себе. (Тобі важливо було відстояти свою думку... Ти хотів показати, що ти сильний...) Я розумію, що є причини, які змусили тебе так вчинити. Але, щоб стояти за себе (відстоювати свою думку, показувати свою силу) - не обов'язково битися. Бійка - це поганий вчинок. Постарайся так більше не робити!
Розуміння почуттів дитини допоможе знайти слова або дії, найбільш підходящі в цій ситуації для впливу на дитину. Відгородить тебе самого від поспішних, неправильних дій стосовно дитини, як коли ти діяв, не враховуючи її почуттів і стану.
«Що з ним відбувається?», «Що він зараз почуває?» - Це питання, які на всі довгі роки нашого спільного перебування з дитиною повинні звучати в нас. Саме так. Не "що з ним робити?», а «що з ним відбувається?» Робити щось ти будеш потім - зрозумівши, що з ним відбувається.
В "Яскраве Життя" - з "Диво Дитя"!
м. Яворів, вул. Маковея, 64
м. Дрогобич, вул. Пилипа Орлика, 18 Б
м. Сокаль, вул. Шептицького, 49 а
м. Стрий, майдан 22 січня, 15, майдан 22 січня, 12
вул. Багряного, 4 (Торговий пасаж)
вул. Успенська, 36а
вул. Т. Шевченка, 72
Немає коментарів:
Дописати коментар